ПЕРЕГОВОРИ З РОСІЄЮ: ШЛЯХ ДО МИРУ ЧИ ІНСТРУМЕНТ В ГІБРИДНІЙ ВІЙНІ

Після розпаду Радянського Союзу відносини між Україною та росією стали одними з найскладніших серед держав-правонаступниць. Це стало очевидним уже на початку 1990-х років, коли Україна, на відміну від Білорусі та Казахстану, намагалася вести переговори щодо відмови від своєї ядерної зброї. Україна послідовно прагнула визнання свого суверенного й рівноправного статусу в переговорах, тоді як росія використовувала переговорний процес для заперечення такого визнання та для просування або закріплення своїх переваг над Києвом.

https://www.youtube.com/watch?v=BWaJuHcuCGA

До цих напружених постімперських відносин іноді були залучені й Сполучені Штати, які надавали перевагу використанню економічних стимулів для розв’язання проблем, що дедалі більше ґрунтувалися на питаннях ідентичності та цінностей. Від переговорів щодо ядерної зброї, через перемовини стосовно неоголошеної війни росії на Донбасі, до нинішніх спроб припинити повномасштабне вторгнення росії — ці принципово різні підходи до переговорів сприяли їхній повній безрезультатності.

Росія послідовно розглядала переговори з Україною як інструмент тиску, а не як шлях до врегулювання суперечок. У 1994 році Єльцин підписав Будапештський меморандум, який підтверджував статус України як без’ядерної держави в обмін на слабкі безпекові запевнення та компенсацію за вартість високозбагаченого урану. Росія наполягла на знищенні українських ядерних спроможностей власними силами, закріплюючи за собою статус єдиного правонаступника ядерного арсеналу СРСР — в обмін на обіцянку, яку вона порушить лише через два десятиліття.

Порушивши зобов’язання поважати територіальний суверенітет України, росія згодом зайняла позицію «посередника» у Мінському процесі. Це фактично зображало Україну як сторону конфлікту, а росію — як миротворця, попри російську практику посилення атак до, під час і після переговорів — зокрема введення регулярних військ під Іловайськом перед підписанням Мінська-1 та продовження атак на Дебальцеве під час і після Мінська-2. Роль «посередника» також дозволяла росії уникати прямих зобов’язань, зручно посилаючись на свої маріонеткові утворення «ЛНР» і «ДНР».

Сьогодні переговорні позиції росії та України вперше за весь час базуються на визнанні росії стороною конфлікту. Однак модель одночасного тиску зберігається — у вигляді знищення української енергетичної інфраструктури паралельно з вимогами капітуляції за столом переговорів. У переговорах росія використовувала структурну асиметрію, прагнучи досягти постійних перемог — таких як без’ядерний статус України або міжнародне визнання своїх територіальних претензій — водночас беручи на себе лише ті зобов’язання, які згодом можна порушити, як-от припинення вогню чи безпекові гарантії.

Україна ж, навпаки, намагалася вибороти рівноправні відносини зі своїм колишнім колонізатором. Будапештський меморандум містив несприятливі для України умови, але в певному сенсі його значення полягало у визнанні того, що Україна має право на компенсацію за уран, а отже — юридично успадкувала ядерну зброю. Хоча Україна «обрала» відмовитися від неї, це засвідчувало, що всі підписанти визнавали і росію, і Україну правонаступницями Радянського Союзу, а не лише росію. Крім того, сам процес тривалих і складних двосторонніх переговорів продемонстрував, що Київ більше не буде просто підкорятися Москві.

Під час Мінського процесу вимоги України були типовими для будь-якої суверенної держави: визнання її кордонів, виведення іноземних військ і залучення міжнародних організацій для забезпечення цього. У нинішніх переговорах Київ усвідомлює, що росія добровільно не визнає рівноправний і суверенний статус України, а отже його потрібно здобувати військовою силою. Єдиним справжнім розв’язанням конфлікту стане прийняття в Москві того факту, що вона ніколи не зможе підкорити Україну — і лише тоді росія відмовиться від своїх колоніальних фантазій. До того часу вона продовжуватиме намагатися розширити свій контроль як на полі бою, так і в гібридній війні, зокрема в проєктах «мирних пропозицій».

Сполучені Штати брали участь у переговорах щодо ядерної зброї, перетворивши двосторонні перемовини, що зайшли в глухий кут, на тристоронні, оскільки контроль над озброєннями був ключовим питанням для ядерної наддержави. Вашингтон виділив $175 мільйонів на деактивацію та демонтаж українських ядерних боєголовок у межах програми Нанна–Лугара, а також покрив витрати на переробку високозбагаченого урану для атомних електростанцій у межах програми «Мегатони в мегавати». У той період і росія, і особливо Україна переживали фінансові труднощі, тому американські кошти розблокували складні переговори.

Згодом Вашингтон значною мірою самоусунувся від Мінського процесу, що розпочався у 2014 році, залишивши Францію та Німеччину діяти як посередники поряд із росією.

Переговори між росією та Україною знову стали пріоритетом американського порядку денного у 2025 році, коли Дональд Трамп повернувся на посаду президента. Як і в 1990-х роках, Вашингтон бачить шлях до врегулювання постімперського конфлікту в грошах. І росії, і Україні пропонуються значні інвестиційні угоди після досягнення домовленості, однак цього поки що виявилося недостатньо. Гроші не можуть купити ні суверенітет, ні імперію — і не здатні змусити ці прагнення зникнути.

Біллі-Віллі - аналітичне медіа, яке пояснює механіку рішень, мотивації політиків, приховані інтереси та наслідки, які впливають на ситуацію в світі та Україні вже сьогодні.