ЩО ОЧІКУВАТИ УКРАЇНІ ВІД НОВОГО УГОРСЬКОГО УРЯДУ В ПИТАННІ НАЦМЕНШИН

Одні з перших зустрічей, які провів Петер Мадяр після перемоги на парламентських виборах, відбулися з представниками угорської меншини у Сербії, Румунії, Словаччині та Україні. За словами Ласло Губіка, очільника “Угорського Альянсу” - політичної партії угорської меншини в Словаччині, майбутній прем’єр запевнив у продовженні курсу на підтримку етнічних угорців за межами Угорщини.

І це дійсно так, ще 21 квітня у телефонній розмові зі словацьким прем’єром Робертом Фіцо, Мадяр наголосив на необхідності скасування “Декретів Бенеша”, відмови від нав’язування колективної провини етнічним угорцям та від конфіскації власності в них на підставі цих повоєнних законів.

Стосовно прав угорської меншини в Україні Мадяр майже відразу після обрання почав активно просувати це питання. Впродовж квітня – початку травня в ЗМІ були присутні навіть деякі спекулювання щодо можливості використання новим угорським урядом так званого “ультиматуму Орбана” з 11 пунктів, які були представлені у пресі в середині 2024 року.

Впродовж травня почалися технічні консультації між українською та угорською сторонами щодо напрацювання спільної позиції. В інтерв’ю польським ЗМІ угорський прем’єр заявляв про 11 пунктів (без їхнього уточнення), в яких містяться вимоги уряду Угорщини стосовно прав етнічних угорців в Україні. Мадяр вказував на необхідність забезпечення “права на мову, на культуру та на адміністративну автономію”. Така риторика сприяла побоюванням, що нова влада в Будапешті продовжуватиме просування позиції попереднього уряду.

На початку червня відбулася фіналізація перемовин між українською та угорською командами з приводу прав меншини. Угорський прем’єр поспішив оголосити про “історичну угоду”, в якій фіксувалося гарантування етнічним угорцям Закарпаття захисту культурних, мовних та освітніх прав.

За базовий документ був взятий План дій українського уряду від травня 2025 року, який, фактично, є складовою евроінтеграційної політики і окреслює в загальних рисах набір заходів для узгодження української політики щодо захисту нацменшин з європейськими стандартами. Таким чином з українського боку дії подаються як виконання вимог для вступу в ЄС, а не надання преференцій конкретно угорцям Закарпаття.

Наразі позиції українського та угорського урядів щодо питання меншини є узгодженими. Вимога створення культурної автономії чи окремого парламентського представництва була знята з порядку денного під час переговорів.

Для ширшого розумінні подальшого розвитку відносин між Україною та Угорщиною в контексті закарпатських угорців ми можемо звернутися до прикладу угорсько-словацьких та угорсько-румунських відносин стосовно питання угорської етнічної меншини.

Особливе місце питання закордонних угорців має давні корені, пов’язані з підсумками Першої світової війни. Але його надмірна політизація це – продукт сучасний, що набув своєї нинішньої форми під час прем’єрства Віктора Орбана у 2010-х роках.

Словаччина та Румунія узгодили з Будапештом свою політику щодо угорської меншини наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття. Значну роль в цьому, навіть можливо дещо більшу, ніж Угорщина, відіграли загальноєвропейські структури, адже це було складовою процесу євроінтеграції. ЄС і Рада Європи зробили захист меншин і “добросусідські відносини” політичною умовою вступу. Саме ця обумовленість зобов’язала Братиславу й Бухарест до співпраці з Будапештом.

Водночас, оскільки Угорщина також проходила процес євроінтеграції, її позиція балансувалася європейськими структурами, які не давали набути їй рис агресивності стосовно сусідів. Як, наприклад, відбулося з Законом про статус від 2001 року, який надавав додаткові пільги в Угорщині для етнічних угорців, громадян сусідніх країн. Він був скасований під тиском ЄС.

Загальноєвропейські органи були зацікавлені у розширенні прав меншин потенційних країн-членів Центральної та Південно-Східної Європи, оскільки бачили в цьому запобіжник для можливих конфліктів на етно-релігійному підґрунті.

Варто також зазначити, що угорська меншина в Словаччині та Румунії на момент євроінтеграції цих країн складала, й продовжує складати, вагому частку населення. На початку ХХІ століття етнічні угорці в Словаччині та Румунії мали 9.7% та 6.6% відповідно, будучи найбільшою меншиною в обох країнах. Чисельність допомогла конвертуватися у політичну присутність. Загальнонаціональні угорські партії Словаччини та Румунії відігравали активну роль у просуванні вимог своєї спільноти, подекуди навіть вимагаючи політичної автономії для районів компактного проживання. У той час як влада Угорщини офіційно такі прохання не висловлювала.

В Румунії партія угорської меншини на рубежі тисячоліття була залучена до правлячої коаліції, що сприяло забезпеченню культурних та освітніх прав для місцевої спільноти. В такій ситуації прямий тиск з боку Будапешта був не потрібен. Наразі угорська влада продовжує вести національну політику стосовно етнічних угорців перш за все через підтримку та кооперацію з політичними представниками у відповідних країнах - загальнонаціональними партіями та регіональною владою.

Що ж стосується прямих відносин, то у другій половині 1990-х років Угорщина підписала договори про нормалізацію відносин з Румунією та Словаччиною, які стали рамкою зокрема для забезпечення прав меншин. Ці договори, а також європейські документи стали основою для ухвалення Братиславою та Бухарестом законів про мови меншин. У Словаччині такий закон дозволив використання угорської мови в публічному просторі, офіційній документації та встановив вимогу місцевим органам влади відповідати на запити мовою меншини у населених пунктах, де угорці становили 20% (через деякий час було змінено на 15%) мешканців згідно з останнім переписом. В Румунії в схожому законі цифру у 20% для меншин зберегли, а у 2003 році внесли правки до Конституції для додаткової фіксації прав.

Окремі закони Словаччини та Румунії, на додачу до статей конституцій обох країн, гарантували право здобуття початкової та середньої освіти угорською мовою в рамках “шкіл національної меншини”, а також складання фінального іспиту. Подібно до мовних законів, ці акти теж були запроваджені багато в чому завдяки зусиллям самої меншини та європейських структур.

В Словаччині існує державний вищий навчальний заклад, де навчання ведеться угорською, в той час як у Румунії цю функцію виконує приватний ВНЗ. Певна річ, що для Угорщини це створює умови для реалізації власної м’якої сили та просування власних інтересів. Зокрема, в Словаччині з цим були пов’язані скандали, коли в підручниках для угорськомовних шкіл, виготовлених або профінансованих Угорщиною, знаходили угорську дискримінаційну назву Словаччини - “Верхня Земля”, та інші схожі наративи.

З приводу культурних свобод варто зазначити, що публічні мовники Словаччини та Румунії мають програми мовою меншин. Національні уряди долучаються до фінансування та розвитку їхніх культурних програм. На рівні національного законодавства ніяких додаткових правових актів щодо “культурної автономії” ні в Словаччині, ні в Румунії немає. Однак, існують спеціальні державні органи, які опікуються питаннями культури меншин. Тому тут, ймовірно, угорський уряд просуватиме позицію, що Україна має направляти додаткове фінансування на культурні ініціативи та проєкти українських угорців.

Використання національної символіки, а саме угорського державного прапору та гімну, не заборонено ні в Румунії, ні в Словаччині. Проте під час переговорів між Києвом та Будапештом це питання не знайшло свого вирішення. Вочевидь, Україні доведеться погодитися на формальний дозвіл щодо використання «національних символів» для меншини. Це може бути зроблено подібно до словацького та угорського законодавства, де в держустановах та школах іноземна символіка має демонструватися лише разом з державною.

Адміністративна автономія найбільш спірне питання з усіх. Офіційно угорський уряд ніколи не піднімав цю тему стосовно Словаччини та Румунії. Всередині самих угорських меншин у цих країнах дане питання не стоїть на порядку денному, а національні уряди рішуче відмовляються навіть обговорювати подібні перспективи, наголошуючи на унітарному державному устрої.

В Україні угорці складають набагато меншу частку населення, тому вимога автономії є ще більш нелогічною. Хоча у 2014 році Віктор Орбан висловлював подібні бажання, оскільки для Угорщини це відкриває додаткові можливості політичного, економічного та культурного впливу. Однак, перспектива такого розвитку подій є мінімальною.

Так само незначною є ймовірність прямого парламентського представництва для етнічних угорців. Ці партії є головним каналом впливу Будапешта на місцеву спільноту та загальнонаціональну політику. Втім, шанси на зміну ситуації є наразі мізерними, враховуючи існуючу виборчу систему України.

В Румунії партія угорців впевнено здобуває місця в парламентах на загальних виборах. Хоча, наприклад, у Словаччині місцева політична сила угорської меншини з 2010 року не проходить відповідний бар’єр. Й до Братислави ні Орбан (зі зрозумілих причин), ні Мадяр вимоги забезпечити постійне політичне представництво для етнічних угорців в законодавчому органі не висували.

Практично всі наявні у Словаччині та Румунії права для угорців Україна погодилася забезпечити й у себе. Навряд чи новий угорський уряд зможе вимагати від України більше, аніж угорці наразі мають в Словаччині та Румунії. Додатково простір для Будапешта обмежує відсутність сильної загальнонаціональної політичної партії угорської меншини.

Біллі-Віллі - аналітичне медіа, яке пояснює механіку рішень, мотивації політиків, приховані інтереси та наслідки, які впливають на ситуацію в світі та Україні вже сьогодні.