Вже кілька місяців точаться дискусії навколо надання Євросоюзом Україні "репараційної позики". Мається на увазі передача Україні заморожених в Європі російських активів. Відомо, що в європейських установах зберігається близько €210 млрд російських державних активів. Запропонованою ініціативою європейські лідери прагнуть вирішити кілька проблем одночасно: - закрити бюджетний дефіцит України у найближчі роки й дозволити продовжувати фінансувати постачання зброї та інші витрати, пов’язані з війною, без довгострокового боргового тягаря для українців; - зняти фінансове навантаження з європейських платників податків. За даними Європейської Ради, ЄС і держави-члени вже надали Україні €177,5 млрд підтримки. Нові рішення про фінансову підтримку України ухвалювати все складніше; - покарати росію, змусивши її платити за агресію проти України. Урсула фон дер Ляєн у промові «Про стан Союзу» заявила: "Це росія розв’язала цю війну. І саме росія має заплатити". Попри чисельні зустрічі та обговорення, згоди щодо надання Україні "репараційної позики" досі немає. Зокрема, не погоджується на цю ініціативу Бельгія, де в депозитарії Euroclear зберігається близько €185 млрд із €210 млрд заморожених в Євросоюзі російських активів. Конфлікт закладений у саму природу понять «репарації» та «позика». Ці два поняття принципово несумісні, адже репарації за своєю суттю мають бути незворотними, щоб відповідати ідеї справедливості. Тоді як для позики справедливо, щоб її повернули. Запропонована «репараційна позика» для України насправді не є ані справжніми репараціями, ані класичною позикою. А прагнення об’єднати ці поняття схожі на спроби схрестити вужа з їжаком. Спроба об'єднати репарації та позику в один інструмент обумовлена прагненням підтримати фінансову стабільність України російськими грошима, притому якомога швидше і в межах діючого внутрішнього та міжнародного права. Але в даному випадку всі три умови (репарації, швидко, законно) разом не працюють. Як планується застосувати репараційний механізм? В принципі від цілого механізму репарацій як форми компенсаторної справедливості, що має відповідати потребам постраждалих і допомагати їм оговтатися від завданих втрат, європейці взяли тільки елемент фінансових виплат російськими грошима. В іншому ні мета, ні логіка механізму «репараційної позики» не дозволяють назвати його репараціями. Зокрема, запропонований механізм не дозволяє забезпечити незворотність виплати російських активів Україні, як це має бути у випадку репарацій. Це означає, що у майбутньому росія може затребувати ці кошти у Європи. Перестороги щодо законності ініціативи Дебати навколо законності зосереджені переважно на принципі державного імунітету, згідно з яким держави та їхня власність мають імунітет від юрисдикції судів інших держав. Державний імунітет ґрунтується на статті 2(1) Статуту ООН, яка проголошує, що всі держави рівні перед міжнародним правом. Через це одна держава не має права судити іншу. Більше того, центральні банки мають особливо сильний імунітет через їхню важливість для глобальної фінансової стабільності. Стаття 21(1)(c) Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності прямо захищає «майно центрального банку або іншого валютного органу держави». Це означає, що хоча російські активи можуть бути заморожені, міжнародне право забороняє їх експропріацію, і росія матиме вагомі правові підстави для оскарження такого рішення. Крім того, Бельгія та росія є сторонами Двостороннього інвестиційного договору, підписаного в 1989 році, який вимагає від Бельгії захищати російські інвестиції від дискримінаційних заходів та вирішувати спори через незалежний трибунал. Щоб виплата Україні репарацій була незворотною і щоб росія не могла у майбутньому домогтися виплати цих активів, потрібно забезпечити законність механізму. Задля цього потрібно або міняти внутрішнє та міжнародне право, або в межах існуючого права здолати тривалий та складний шлях звернень в міжнародні суди, що складається із багатьох кроків, кожен з яких вимагає багато зусиль та часу. Необхідно визнати росію агресором і порушником міжнародного права, визнати завдану нею шкоду, необхідність компенсації завданої шкоди і дозвіл на примусове вилучення заморожених активів у разі, якщо росія відмовиться від добровільної виплати репарацій. Все це може зайняти роки. Крім того, через відсутність прецеденту результат наперед невизначений. Пошук швидкого рішення видачі "репараційної позики" Гроші Україні потрібні вже зараз. Тому де-факто пропонується механізм виплати не репарацій, а позики, який може забезпечити швидкість. А умовою повернення цієї позики має стати виплата росією репарацій Україні. Європа, не бажаючи цього, все ж не вірить, що росія добровільно виплатить репарації, як і не вірить, що росія програє війну. Саме на це вказав прем’єр-міністр Бельгії Барт де Вевер, який заявив, що поразка Росії — це «казка, повна ілюзія». Вони виходять з того, що росія переможе і прийде за своїми активами. Якщо ЄС не зможе захистити своє рішення у суді, тоді йому доведеться погашати позику за власний рахунок. До чього в Європі наразі і готуються. Відповідно до наявних умов неможливо забезпечити, щоб план був одночасно швидким, законним і повноцінно репараційним. Репараційний і законний механізм не може бути швидким. Швидкий і законний не може бути репараційним. Репараційний і швидкий не може бути законним. Відповідно, досі в ЄС немає політичної підтримки цієї ініціативи. Щоб її ухвалити, потрібно йти на ризик. Піти на ризик, керуючись думкою про перемогу росії, важко. Але якщо рішення будуються на страху та думці, що росія переможе, то ці рішення до того і приведуть. Біллі-Віллі - аналітичне медіа, яке пояснює механіку рішень, мотивації політиків, приховані інтереси та наслідки, які впливають на Україну вже сьогодні.

В понеділок, 15 грудня, президент Чехії Петер Павел офіційно призначив склад нового уряду на чолі з прем’єром, чеським олігархом, Андреєм Бабішем. Правлячу коаліцію за підсумками парламентських виборів сформували три партії: популістська партія Бабіша ANO (“ТАК”/ “Дії незадоволених громадян”), правопопулістська «Автомобілісти за себе» та ультраправа SPD (“Свобода та пряма демократія”). Кожна з партій отримала свою квоту для призначення кандидатів на міністерські посади. ANO – 8 портфелів, «Автомобілісти» – 4 портфелі, SPD – 3 портфелі. Партія ANO Бабіша отримала більшість міністерських крісел - 8 із 15. Всі міністри по квоті ANO були призначені за принципом лояльності до прем’єра. Попри те, що інші 7 посад зайняли кандидати від правих партій, Бабішу вдалось домовитись з SPD, що вони призначать не партійних представників, а незалежних менеджерів. Крім того, Бабішу вдалось провести в міністерство сільського господарства по квоті SPD лобіста свого аграрного бізнесу. Розглянемо детальніше, хто буде в новому уряді Чехії. Кого призначили за квотою партії Бабіша ANO ANO отримали міністерські портфелі в Мінфіні, Міністерстві промисловості та торгівлі, МВС, Мін’юсті, МОЗ, Міносвіти, Мінпраці та Мінрегіонрозвитку. Міністерські посади відійшли соратникам Бабіша, більшість з яких були членами його попереднього уряду в 2017-2021 роках. Вони лояльні до прем’єра і орієнтуються на нього. Зокрема, посади міністра фінансів та міністра промисловості й торгівлі обіймуть Алена Шиллерова та Карел Гавлічек, які вже були в уряді під час попереднього прем’єрства Бабіша на чолі тих самих міністерств та водночас були заступниками прем’єра, як і цього разу. Враховуючи їхній бекграунд, Шиллерова та Гавлічек будуть рухатися в заданому главою уряду руслі. До прикладу, Гавлічек критично висловлювався щодо ініціативи з постачання боєприпасів Україні. Однак, після перемоги на виборах, подібно до Бабіша, змінив свою риторику. Головою МВС призначений Любомир Метнар. Він, як Шиллерова та Гавлічек, працював у попередньому уряді Бабіша. Метнар також буде дотримуватися заданого прем’єром курсу. Зокрема, підвищення виплат для працівників силових відомств та різкої критики так званого «міграційного пакту» ЄС. Питання міграції та взаємодії в цьому плані з органами влади ЄС, вочевидь, будуть серед пріоритетів діяльності нового глави МВС. Кого призначили від “Автомобілістів” Євроскептик, критик України та музикант очолили МЗС, Мінспорту та Мінкульт відповідно. А саме, МЗС, а також тимчасово Міндовкілля, очолить лідер партії «Автомобілістів» Петр Мацінка. З 2017 по 2025 рік він був пов’язаний з Інститутом Вацлава Клауса – аналітичним центром консервативного, євроскептичного спрямування, заснованим і названим на честь колишнього президента Чехії Вацлава Клауса. До цього Мацінка співпрацював з самим Клаусом, який відомий своїми українофобськими поглядами. Втім, в інтерв’ю перед парламентськими виборами він заявив, що не підтримує поглядів Клауса щодо України та російсько-української війни. Крім того, за підсумками співбесіди з Петером Павелом Мацінка повідомив, що зовнішня політика нового уряду буде схожою з баченням президента. Мацінка в цілому дотримується правопопулістичних поглядів, публічно критикуючи за існуючі в Євросоюзі проблеми «євробюрократів» та «лівих», які знаходяться при владі в Брюсселі й намагаються нав’язати іншим свій світогляд. Одним з основних об’єктів критики з боку Мацінки є тема зміни клімату та «зелена адженда». Можливо, що на тлі цього він буде більш антагоністично налаштованим у взаємодії з Брюсселем. Відверто антиукраїнські погляди має міністр спорту від «Автомобілістів» Борис Щястний. До прикладу, під час Курської операції він завуальовано звинуватив Україну в агресії та в одному з інтерв’ю минулого року заявив, що «за висловлення думки про війну, відмінної від прийнятої, в Чехії вас можуть заарештувати». На відміну від Щястного, міністр культури Ото Клемпірж в антиукраїнських висловлюваннях не був помічений. Кого призначили за квотою ультраправих SPD Кадровий військовий, досвідчений менеджер і лобіст бізнеса Бабіша. До призначення не були помічені в політичній активності і не мають яскраво вираженого ідеологічного окрасу. Після парламентських виборів, Павел заявив, що не допустить політику уряду, направлену проти ЄС та НАТО. Завдяки ролі президента у призначенні уряду, а також напрузі всередині коаліції між SPD та «Автомобілістами», SPD отримала змогу номінувати лише незалежних експертів, які не мають партійної приналежності. Утім їм відійшли досить важливі міністерства, а саме - Міноборони, Мінтранспорту та Міністерство сільського господарства. Міністром оборони було призначено генерала у відставці Яроміра Зуну. Він – кадровий військовий, який мав досвід роботи в Міноборони у 2015-2019 роках. Після співбесіди з президентом, відповідаючи на запитання журналістів, Зуна намагався уникати різких висловлювань, як проукраїнських, так і антиукраїнських. Він заявив, що підтримка України продовжиться. Однак, як саме буде здійснюватися ця підтримка, залежить від спільного рішення уряду. Можна припустити, що Зуна буде діяти відповідно до позиції Бабіша. Цікавими є два інші міністра від SPD – Іван Беднарік на посаді очільника Міністерства транспорту та Мартін Шебестьян в Міністерстві сільського господарства. Беднарік є досвідченим менеджером у сфері залізничного транспорту, проте він не має чеського громадянства, а є громадянином Словаччини. На юридичному рівні це не є перешкодою, проте слугує першим випадком присутності іноземця в чеському уряді після розпаду Чехословаччини. Шебестьян теж має чималий досвід, тривалий час працював у сфері продовольства та сільського господарства. У 2013-2022 роках очолював Державний сільськогосподарський фонд інтервенцій – інституцію в підпорядкуванні Міністерства сільського господарства, яка відповідала за перерозподіл дотацій від ЄС серед чеських сільгосп підприємств. У чеській пресі Шебестьян фігурує як представник інтересів великого бізнесу. Зокрема через те, що він очолює лобістську організацію «Ініціатива сільськогосподарських та продовольчих компаній». Він пов’язаний з Бабішем і його бізнесом. Його заступником в лобістській організації є виконавчий директор холдингу «Agrofert», а попередня влада ініціювала розслідування щодо законності субсидування «Agrofert» з боку держави, коли Шебестьян очолював відповідний орган. Загалом, зовнішня політика, а отже й відносини з Україною, будуть визначатися в першу чергу Бабішем особисто та з певним втручанням президента Павела. Уряд же у своїй діяльності буде відштовхуватися від позиції прем’єра. В контексті зовнішньої політики Бабіша не можна назвати ні євроскептиком, ані щирим прихильником ЄС. Він намагатиметься знайти для себе якомога більшу вигоду, в той же час не буде відмовлятися від співпраці та діалогу, що продемонстрував його перший закордонний візит на посаді, який він здійснив до Брюсселя. Щодо ставлення Бабіша до Україна та росії, то він не є ані проукраїнським, ані проросійським. Під час його першого прем’єрства його уряд жорстко критикував росію за підрив чеських складів з боєприпасами у 2014 році. Він називає росію агресором, який розв’язав війну. Але водночас він прагне зменшити фінансову підтримку України Чехією, зокрема щоб перенаправити ці кошти на внутрішньополітичні цілі. Отже, є висока вирогідність зменшення підтримки України з боку Чехії. Водночас доведеться докласти зусиль, щоб зберегти хоча б частину тої підтримки, яка була за попереднього уряду. Біллі-Віллі - аналітичне медіа, яке пояснює механіку рішень, мотивації політиків, приховані інтереси та наслідки, які впливають на Україну вже сьогодні.

Після розпаду Радянського Союзу відносини між Україною та росією стали одними з найскладніших серед держав-правонаступниць. Це стало очевидним уже на початку 1990-х років, коли Україна, на відміну від Білорусі та Казахстану, намагалася вести переговори щодо відмови від своєї ядерної зброї. Україна послідовно прагнула визнання свого суверенного й рівноправного статусу в переговорах, тоді як росія використовувала переговорний процес для заперечення такого визнання та для просування або закріплення своїх переваг над Києвом. До цих напружених постімперських відносин іноді були залучені й Сполучені Штати, які надавали перевагу використанню економічних стимулів для розв’язання проблем, що дедалі більше ґрунтувалися на питаннях ідентичності та цінностей. Від переговорів щодо ядерної зброї, через перемовини стосовно неоголошеної війни росії на Донбасі, до нинішніх спроб припинити повномасштабне вторгнення росії — ці принципово різні підходи до переговорів сприяли їхній повній безрезультатності. Росія послідовно розглядала переговори з Україною як інструмент тиску , а не як шлях до врегулювання суперечок. У 1994 році Єльцин підписав Будапештський меморандум , який підтверджував статус України як без’ядерної держави в обмін на слабкі безпекові запевнення та компенсацію за вартість високозбагаченого урану. Росія наполягла на знищенні українських ядерних спроможностей власними силами, закріплюючи за собою статус єдиного правонаступника ядерного арсеналу СРСР — в обмін на обіцянку, яку вона порушить лише через два десятиліття. Порушивши зобов’язання поважати територіальний суверенітет України, росія згодом зайняла позицію «посередника» у Мінському процесі. Це фактично зображало Україну як сторону конфлікту, а росію — як миротворця, попри російську практику посилення атак до, під час і після переговорів — зокрема введення регулярних військ під Іловайськом перед підписанням Мінська-1 та продовження атак на Дебальцеве під час і після Мінська-2. Роль «посередника» також дозволяла росії уникати прямих зобов’язань, зручно посилаючись на свої маріонеткові утворення «ЛНР» і «ДНР». Сьогодні переговорні позиції росії та України вперше за весь час базуються на визнанні росії стороною конфлікту. Однак модель одночасного тиску зберігається — у вигляді знищення української енергетичної інфраструктури паралельно з вимогами капітуляції за столом переговорів. У переговорах росія використовувала структурну асиметрію , прагнучи досягти постійних перемог — таких як без’ядерний статус України або міжнародне визнання своїх територіальних претензій — водночас беручи на себе лише ті зобов’язання, які згодом можна порушити, як-от припинення вогню чи безпекові гарантії. Україна ж, навпаки, намагалася вибороти рівноправні відносини зі своїм колишнім колонізатором. Будапештський меморандум містив несприятливі для України умови, але в певному сенсі його значення полягало у визнанні того, що Україна має право на компенсацію за уран, а отже — юридично успадкувала ядерну зброю. Хоча Україна «обрала» відмовитися від неї, це засвідчувало, що всі підписанти визнавали і росію, і Україну правонаступницями Радянського Союзу, а не лише росію. Крім того, сам процес тривалих і складних двосторонніх переговорів продемонстрував, що Київ більше не буде просто підкорятися Москві. Під час Мінського процесу вимоги України були типовими для будь-якої суверенної держави: визнання її кордонів, виведення іноземних військ і залучення міжнародних організацій для забезпечення цього. У нинішніх переговорах Київ усвідомлює, що росія добровільно не визнає рівноправний і суверенний статус України, а отже його потрібно здобувати військовою силою. Єдиним справжнім розв’язанням конфлікту стане прийняття в Москві того факту, що вона ніколи не зможе підкорити Україну — і лише тоді росія відмовиться від своїх колоніальних фантазій. До того часу вона продовжуватиме намагатися розширити свій контроль як на полі бою, так і в гібридній війні, зокрема в проєктах «мирних пропозицій». Сполучені Штати брали участь у переговорах щодо ядерної зброї, перетворивши двосторонні перемовини, що зайшли в глухий кут, на тристоронні, оскільки контроль над озброєннями був ключовим питанням для ядерної наддержави. Вашингтон виділив $175 мільйонів на деактивацію та демонтаж українських ядерних боєголовок у межах програми Нанна–Лугара, а також покрив витрати на переробку високозбагаченого урану для атомних електростанцій у межах програми «Мегатони в мегавати». У той період і росія, і особливо Україна переживали фінансові труднощі, тому американські кошти розблокували складні переговори. Згодом Вашингтон значною мірою самоусунувся від Мінського процесу, що розпочався у 2014 році, залишивши Францію та Німеччину діяти як посередники поряд із росією. Переговори між росією та Україною знову стали пріоритетом американського порядку денного у 2025 році, коли Дональд Трамп повернувся на посаду президента. Як і в 1990-х роках, Вашингтон бачить шлях до врегулювання постімперського конфлікту в грошах. І росії, і Україні пропонуються значні інвестиційні угоди після досягнення домовленості, однак цього поки що виявилося недостатньо. Гроші не можуть купити ні суверенітет, ні імперію — і не здатні змусити ці прагнення зникнути. Біллі-Віллі - аналітичне медіа, яке пояснює механіку рішень, мотивації політиків, приховані інтереси та наслідки, які впливають на ситуацію в світі та Україні вже сьогодні.

Гренландська «криза», здається, завершилася: тарифні та військові погрози США були замінені розмитими розмовами про «рамки майбутньої угоди», а увага Трампа перемкнулася на інші питання. Однак європейці навряд чи так швидко забудуть цей інцидент. Невеликі поступки, яких Трамп зрештою може досягти щодо прав на видобуток корисних копалин і військових зобов’язань, виглядають незначними порівняно з тривалою шкодою для трансатлантичних відносин. Прем’єр-міністр Бельгії Барт де Вевер підсумував настрої Європи, заявивши в Давосі: «Бути щасливим васалом — це одне, а бути нещасним рабом — зовсім інше». Європа може досягти військової незалежності від США ціною близько $1 трлн протягом 25 років NBC News повідомляє, що європейські посадовці провели «інтенсивні та продуктивні» обговорення щодо можливості заміни США Британією та Францією в ядерній стратегії континенту, тоді як Wall Street Journal зазначає, що до 2035 року європейські витрати на оборонне обладнання сягнуть 80% рівня Пентагону. Водночас перемогти Росію та стримувати США одночасно негайно неможливо. Міжнародний інститут стратегічних досліджень оцінює, що Європа може досягти військової незалежності від США ціною близько $1 трлн протягом 25 років, а отже, континенту доведеться ще тривалий час балансувати в цих складних нових трансатлантичних відносинах. І навіть якщо наступний американський президент буде прихильним до Європи, немає гарантій, що економічна або оборонна залежність від третьої сторони в якийсь момент не зіграє злий жарт. Гренландська «криза» може стати моментом розламу, але які уроки має винести Європа для управління цим новим глобальним порядком доти, доки вона не стане самодостатньою в обороні? Перший урок , який Європа мала б засвоїти, полягає в тому, що вимоги Трампа не завжди є щирими чи стратегічними. Американський президент намагався штучно створити кризу навколо арктичної безпеки, неодноразово стверджуючи, що Данія не здатна захистити Гренландію від Росії та Китаю. Союзники по НАТО водночас заперечували існування такої кризи, заявляючи, що останніми роками не було ознак присутності китайських чи російських підводних човнів поблизу Гренландії, але все ж поставилися до «кризи» серйозно. Запропонована місія НАТО «Arctic Sentry» («Арктичний вартовий») мала б віддзеркалювати подібні операції зі спостереження та стримування російської гібридної війни в Балтійському морі та на східному фланзі Альянсу. Данія нині витрачає на оборону 3,5% ВВП, до того ж Копенгаген інвестує $13,7 млрд в арктичну безпеку. Фінляндія та Швеція приєдналися до НАТО, надавши значний досвід і техніку для захисту Арктики. Попри все це, а також попри те, що США залежать від канадських криголамів для забезпечення своєї єдиної військової бази в Гренландії, Трамп наполягав, що лише Америка здатна захистити острів — і що він захищатиме його лише за умови контролю над ним. Коли європейські країни спробували продемонструвати серйозність своїх намірів щодо захисту Гренландії шляхом багатонаціональної розвідувальної місії, це лише ще більше розлютило Трампа. Урок для європейців полягає в тому, що риторика Трампа часто може спотворювати його справжні мотиви. Так само як його риторична зацикленість на наркотиках з Венесуели зникла після отримання доступу до венесуельської нафти, його занепокоєння арктичною безпекою може зійти нанівець, якщо він досягне угоди щодо прав на видобуток корисних копалин. Хоча демонструвати готовність реагувати на риторику Трампа необхідно, Європі не варто очікувати, що його можна заспокоїти розумними політичними поступками. Другий урок полягає в тому, що Трамп більше прислухається до сили, ніж до аргументів. Європі не вдалося переконати Трампа, що НАТО здатне захистити Гренландію, але їй вдалося переконати його, що ЄС може завдати серйозної шкоди американській економіці. Після того як Трамп пригрозив митами восьми країнам, які брали участь у розвідувальній місії, ЄС почав обговорювати застосування інструменту протидії примусу для запровадження відповідних мит і квот. Після цієї новини американські фондові ринки впали більш ніж на 2% і впали б ще більше, якби Трамп не відступив. Водночас Європі знадобилася й допомога республіканських законодавців, які, за повідомленням Reuters, попередили високопосадовців, що Трампу, ймовірно, оголосять імпічмент, якщо він спробує здійснити військове вторгнення. Сукупний тиск з боку союзників, ринків і власної партії, ймовірно, дав Трампу зрозуміти, що його політика щодо Гренландії буде надто дорогою. Тому Європі слід розробляти стратегії, які зроблять майбутню непередбачувану поведінку Трампа ще більш затратною — зокрема цільові економічні заходи та скорочення військової співпраці. Нарешті, мабуть, найважливіший урок для Європи полягає в тому, що Трамп здатен приймати відмову, а отже, умиротворення не завжди є необхідним. Замість пошуку компромісу щодо суверенітету Гренландії чи переговорів про її продаж Данія однозначно відкинула вимоги Трампа. Це підвищило для нього ціну питання, адже дало зрозуміти, що реалізувати його амбіції можна лише шляхом військового вторгнення. Більше того, це змусило його публічно відступити з кількох позицій, що підриває його образ людини, здатної примусити Європу до чого завгодно. Наприклад, спочатку він погодився не застосовувати силу, а згодом визнав, що «рамки угоди» не передбачають купівлю Гренландії. Після того, як він зневажив внесок НАТО в Афганістані, Трамп також відкотив свої слова назад і визнав, що 457 британських солдатів загинули у війні, яку розпочали США. Критика цієї заяви з боку Стармера як «обурливої» та його заклик до вибачень, імовірно, відіграли свою роль. Отже, успіх твердої, але обуреної реакції Європи має навчити континент, що він здатен протистояти хулігану й перемагати. Американська Стратегія національної безпеки критикувала Європу за брак упевненості в собі, тож певною мірою іронічно, що саме рішуча відповідь Європи спричинила провал Трампа з Гренландією. Біллі-Віллі - аналітичне медіа, яке пояснює механіку рішень, мотивації політиків, приховані інтереси та наслідки, які впливають на ситуацію в світі та Україні вже сьогодні

28 грудня 2025 року крамарі на тегеранських базарах закрили свої магазини та оголосили страйк на знак протесту проти стрімкого знецінення іранського ріалу, який досяг історичного мінімуму щодо долара США. Цей невеликий, але демонстративний акт переріс у масові протести по всій країні, які потенційно можуть призвести до падіння іранського режиму. Від 1979 року Іраном керує теократична Ісламська Республіка під проводом аятоли Хаменеї як Верховного лідера. Ворожий підхід режиму до міжнародних відносин, зокрема амбіція Хаменеї «експортувати нашу Ісламську революцію на весь світ», змусив Іран за будь-яку ціну прагнути створення ядерної зброї . Захід запровадив жорсткі санкції, які послабили економіку, а ізраїльські та американські авіаудари минулого літа завдали серйозної шкоди військовим можливостям Ірану. У сукупності це створило кризу легітимності Ісламської Республіки, а нинішні протести вважаються найбільшою загрозою, з якою коли-небудь стикався режим. У цій статті розглядаються амбіції та ймовірні дії різних сторін — як усередині Ірану, так і за його межами. Початковою вимогою протестувальників були економічні реформи, спричинені різким падінням курсу валюти — з 700 000 ріалів за долар у січні минулого року до 1 400 000 ріалів наприкінці грудня. За цей період ціни на продукти харчування зросли на 72%, а інфляція сягнула 40%. Цьому зокрема сприяло повторне запровадження у вересні 2025 року санкцій ООН, пов’язаних із ядерною програмою, а також пошкодження інфраструктури внаслідок 12-денної війни. Водночас в іранському суспільстві поширена думка, що економічні проблеми частково спричинені корупцією та неефективним управлінням. Певні послаблення у питанні суспільного життя і прав жінок у жовтні 2025 року теж вже не задовольняють протестувальників. Разом зі скаргами на відсутність політичного самовираження та жорстокість режиму це перетворило вимоги багатьох протестувальників на ширший заклик до зміни режиму. У межах одних і тих самих протестних груп одні майорять прапором Іранської монархії, поваленої у 1979 році, інші несуть антирежимні гасла, а ще частина протестувальників обмежує свої вимоги економічними реформами. Важливо, що до цих протестів долучилися представники робітничого класу та релігійні іранці, які є основою підтримки режиму, на відміну від протестів середнього класу, що відбулися після смерті 22-річної Махси Аміні під вартою в поліції у 2022 році. Оскільки протести децентралізовані, силовим структурам важко націлюватися на їхнє керівництво, але водночас протестам складно розвиватися згуртовано. Тому успіх протестів може залежати від того, наскільки єдиними вони зможуть залишатися. Найбільш публічною кандидатурою на роль лідера опозиції є Реза Пехлеві — син останнього шаха Ірану, який перебуває у вигнанні. З 1978 року, коли він виїхав навчатися на пілота військово-повітряних сил, Пехлеві живе у США та коментує іранські справи здалеку. Попри підтримку серед іранської діаспори, він має обмежену підтримку всередині Ірану і не був офіційно підтриманий жодним іноземним урядом. Реза Пехлеві Можливо, усвідомлюючи це, Пехлеві виступає за проведення референдуму щодо майбутнього державного устрою Ірану та пропонує обрану конституційну монархію як один із можливих варіантів. Він заявляв, що готовий очолити перехідний уряд, але в інтерв’ю 2023 року зазначив, що його політична місія буде завершена того дня, коли іранці підуть на виборчі дільниці. Хоча його міжнародна впізнаваність зросла під час висвітлення протестів, важко оцінити його сприйняття всередині Ірану через інтернет-блекаут, який не дає його повідомленням дійти до протестувальників. Утім варто зазначити, що дані протести - перший випадок масового скандування ім'я шаха та його титулу на протестах самими іранцями. Крім того, деякі його відеозвернення дійсно призводили до більшої активності. Можемо констатувати, що на даний момент Реза Пехлеві є першою фігурою серед опозиції, хоча й не має безпосереднього лідерства. Загалом Пехлеві навряд чи відіграватиме ключову роль, поки перебуває у вигнанні, а повернення до Ірану за збереження влади Ісламської Республіки може нагадувати повернення Навального до росії. Реакція режиму на протести спочатку була обережною: Хаменеї після першого тижня заявив, що економічні занепокоєння є легітимними, але для «бунтівників» не буде пощади. З того часу репресії стали ще жорстокішими, і щонайменше 2,5 тис. людей було вбито, за іншими даними - більше 12,5 тис., тисячі людей заарештовано. Паралельно запроваджено інтернет-блекаут, який протягом останнього тижня поширили й на Starlink. Схоже, що після початкових сподівань на згасання протестів режим почав сприймати їх як екзистенційну загрозу та задіює всі свої ресурси для протидії. Ключову роль у цьому відіграють силові структури, зокрема Корпус вартових Ісламської революції, а також Басідж, який формально підпорядковується Корпусу вартових ісламської революції, але по суті є своєрідним народним ополченням, що використовується офіційною владою в різних ситуаціях. Силові структури вже зазнають втрат, захищаючи режим. Щонайменше 147 співробітників сил безпеки було вбито, а ті, хто бере участь у репресіях, також можуть стати цілями можливого американського удару. Це означає, що багато чого залежить від їхньої ідеологічної відданості режиму та готовності й надалі вбивати власних громадян. Якщо ця відданість або готовність зламається, протести можуть привести до зміни режиму. Два головні противники Ірану — Ізраїль і Сполучені Штати — уважно стежать за розвитком подій. І Нетаньягу, і Трамп хвалили протестувальників та натякали на підтримку зміни режиму, але стикаються з викликом: вони не впевнені, що їхнє точкове військове втручання призведе до повалення режиму, утім може спровокувати масштабний військовий конфлікт в регіоні. Ізраїль підходить до цього стратегічно і, ймовірно, завдасть удару лише у разі безпосередньої загрози собі, тоді як особиста відраза Трампа до масових жертв спонукала його до прямих погроз діями. У вівторок Трамп запровадив 25-відсоткові мита проти країн, що торгують з Іраном, хоча, за даними Світового банку, це роблять у тій чи іншій мірі 140 країн. Згодом він опублікував допис у соцмережах із закликом до іранців продовжувати протести та перебирати контроль над інституціями, пообіцявши, що допомога вже на підході. У Трампа є багато варіантів — від кібератак і економічних санкцій до ударів по військових чи ядерних цілях. Регіональні партнери США, зокрема Ізраїль, за повідомленнями, просять Трампа зачекати, доки режим опиниться під ще більшим тиском, але відступ від обіцянок зараз може виглядати як зрада протестувальників. Наразі повідомляється, що жорстока відповідь режиму призвела до послаблення протестів. Але не виключено, що вони відновляться, як це вже було під час революції 1978-1979 років. Режими, які мають міцну силову опору можуть утримувати владу дуже тривалий час, не дивлячись на відсутність внутрішньої легітимості. Утім нинішні протести вже заклали серйозні підвалини для подальшої трансформації або повалення режиму. Біллі-Віллі - аналітичне медіа, яке пояснює механіку рішень, мотивації політиків, приховані інтереси та наслідки, які впливають на ситуацію в світі та Україні вже сьогодні.

Багато новин та обговорень на тему заморожених російських активів та доходів від них. Ми спробували розібратись, скільки Україна отримала і може отримати від заморожених російських активів. Ми брали інформацію із відкритих джерел - звітів бельгійської фінансової інституції Euroclear, де зберігається левова частка російських заморожених активів, звітів Deutsche Börse Group, до якої входить депозитарій Clearstream, указів та інших документів та повідомлень Єврокомісії, звітів українського Мінфіна, а також авторитетних міжнародних медіа. Важливо зазначити, що частина інформації про російські активи є конфіденційною і не висвітлюється у відкритих джерелах. Ані український уряд, ані європейські інституції повної інформації щодо цього не надають. Отже, відомо, що в фінансових установах по всьому світу зберігається близько €300 млрд російських суверених активів. Левова частка цих активів, близько €210 млрд, зберігається в фінансових установах Євросоюзу. А саме, близько €180 млрд у депозитарії Euroclear у Бельгії, близько €10 млрд у депозитарії Clearstream у Люксембурзі і близько €19 млрд у комерційних банках Франції. До початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, російський центробанк мав розміщені бонди у перелічених установах. У перші дні після 24 лютого 2022 року ЄС і країни G7 запровадили санкції проти російських фінансових інституцій, включно з центробанком. Унаслідок цього €300 млрд російських активів в установах ЄС та країн G7 було заморожено. Після введення санкцій заморожені бонди почали поступово перетворюватися на готівку. Через санкції ця готівка не могла бути віддана росії. Тому депозитарії на території ЄС стали інвестувати отриману готівку, від чого акумулювався певний прибуток, що складав близько €4-6 млрд на рік. Можемо припустити, що до лютого 2024 року ці доходи мали статус суверенних і належали росії, поповнюючи загальний обсяг заморожених в ЄС російських активів. На тлі триваючої російської війни проти України стали звучати заклики до перенаправлення цих доходів на потреби України. Євросоюз почав розглядати цю опцію у 2023 році, проте для впровадження рішення потребувалася спеціальна юридична рамка. Регламентом та Рішенням Ради ЄС від 21 травня 2024 року було визначено, що з лютого 2024 року будь-який дохід від російських активів, спричинений санкціями ЄС, є «непередбачуваним та екстраординарним». Фактично, будь-який отриманий прибуток від російських активів отримував статус надприбутку. А «непередбачувані та екстраординарні доходи» позбавлялися статусу суверенних активів, на відміну від власне «тіла» російських активів. Рада ЄС також змусила депозитарії передавати двічі на рік 99,7% доходу до Єврокомісії (0,3% йшли на покриття операційних витрат). Що стосується Euroclear, то він надав інформацію про доходи від російських активів у своєму звіті за 2024 рік. В опублікованих для широкого загалу звітах Clearstream окрема інформація про доходи від російських активів відсутня. Отже, за звітом Euroclear за підсумками 2024 загальний прибуток від російських активів склав €6.9 млрд. Із них тільки €4 млрд мали статус “надприбутку”, які після оподаткування та віднімання 10% на потреби депозитарію щодо управління ризиками мали бути передані Єврокомісії для подальшої передачі Україні. Відомо, що ЄС передав Україні дохід від російських активів за 2024 рік двома траншами: у другій половині 2024 року та першій половині 2025 року. Загальна сума склала близько €3,7 млрд. Із них €3,5 від Euroclear, а близько €200 млн, ймовірно, від Clearstream. Що стосується доходів від активів у комерційних банках Франції та їх передачі Україні, немає інформації у відкритих джерелах. Крім того, Бельгія наприкінці 2023 року взяла на себе зобов’язання весь податок на доходи від російських активів перераховувати в спеціальний фонд для фінансування потреб України. За 2024 рік податок від усіх доходів від заморожених російських активів склав близько €1,7 млрд. Кільський інститут наводить дані, що сумарно вся допомога Бельгії за 2024 рік склала приблизно €1.5 млрд. Не виключено, що це гроші із спецфонду. Наступним етапом з використання доходів від російських активів стала заява лідерів G7 за підсумками саміту 2024 року. Вона призвела до створення механізму позик ERA (Extraordinary Revenue Acceleration for Ukraine) на суму близько $50 млрд. ERA – механізм надання Україні коштів впродовж 2024-2026 років у вигляді кредитів, які покриваються за рахунок майбутніх прибутків від заморожених російських активів на території Євросоюзу та «відповідних» юрисдикцій. Кредити мали піти на різні програми – для військових чи бюджетних потреб, або для відбудови. На кінець листопада 2025 року Україна отримала $35 млрд в рамках ERA. У першому півріччі 2026 року очікується ще $15 млрд. Тут варто зазначити, що після погодження механізму ERA був третій транш доходів від російських активів у розмірі €1.6 млрд, який у серпні 2025 року пішов на погашення вже отриманих Україною кредитів ERA. Отже, відомо, що Україна отримала близько €3,7 млрд доходів за 2024 рік від заморожених в Euroclear російських активів. І мала отримати суму податку на доходи від заморожених в Euroclear російських активів, який склав €1.7 млрд у 2024 році. Також авансом отримала $35 млрд в межах кредиту ERA, і має отримати ще $15 млрд, що покриватиметься за рахунок майбутнього доходу від заморожених російських активів. Не виключено, що Україна в майбутньому продовжить отримувати від Бельгії суму податку на доходи від заморожених в Euroclear російських активів, але деталей про це наразі немає. Важливо зазначити, що в ЄС не відмовляються від думки про передачу Україні не тільки доходів від російських заморожених активів, але і самих активів. У грудні під час саміту Євросоюз погодив Україні кредит в розмірі €90 мільярдів на 2026-2027 роки. Європейські лідери розглядають можливість його погашення саме за рахунок тіла російських заморожених активів. Але це потребує довгої та кропіткої роботи, щоб підкріпити це політичне рішення правовою базою і гарантувати, що росія не зможе відсудити назад ці гроші, не виплативши Україні репарації. У разі впровадження в життя ідеї використання €210 млрд російських активів на підтримку Україні, передбачається, що частина цих грошей піде на погашення кредитів, зокрема на $50 млрд і €90 млрд, а решта буде передана Україні на військові та інші потреби. Біллі-Віллі - аналітичне медіа, яке пояснює механіку рішень, мотивації політиків, приховані інтереси та наслідки, які впливають на Україну вже сьогодні.

Ігор Козловський (1954-2023) - український вчений, релігієзнавець, кандидат історичних наук, письменник, громадський діяч, віце-президент Українського центру ісламознавчих досліджень. Уривок взятий із інтерв'ю від 18 червня 2023 року.

Ціна миру для України. Хто платить, а хто заробляє. "Мирна" пропозиція США складається з двох документів. Перший – це «Мирний план» із 28 пунктів, другий – гарантії безпеки. Ми проаналізували два документи на предмет того, хто що отримує за підсумками угоди, і хто що віддає. Головний висновок: "мирні" пропозиції забезпечують капітуляцію України, перемогу росії та економічну вигоду США. Так що ми маємо віддати і що отримаємо згідно з цим планом? - Нас змушують винагородити агресора, добровільно віддавши росії підконтрольні території Донецької та Луганської областей, які вона за 3,5 роки війни не змогла захопити. Площа цих територій у понад два рази більша за ту, яку росія відповідно до угоду має звільнити. Ми також маємо погодитись з міжнародним визнанням Криму, Донецької та Луганської областей як де-факто російських. - Нас змушують жорстко обмежити нашу спроможність захищати себе самостійно у випадку майбутнього нападу росії. А саме, обмежити чисельність сил оборони до 600 тисяч. Це був би приблизний максимум, який Україна могла б фінансово дозволити собі у мирний час, але цього було б недостатньо, якби росія мобілізувала свої нинішні сили чисельністю близько 1,3 мільйона до кордонів України в рамках більш масштабної версії нарощування сил 2021 року. Україна не могла б відповісти на цю загрозу. Ми маємо відмовитись від вступу до НАТО та залишитись без'ядерною державою. - Нас змушують зректися власної гідності та справедливості, забути про Бучу, Маріуполь, Бахмут, Запоріжжя, Харків, Ізюм, Тернопіль, Грозу, Охматдит, про вбитих, закатованих, вкрадених, відмовившись від висунення претензій і скарг до росії, надавши повну амністію за дії росіян під час війни. Внаслідок цього ми знецінимо життя людей, які полягли за вільну Україну, і втратимо смисл боротьби, завдяки якому українці до цього дня стримують ворога. - Нас змушують повернути російську, гарантувавши права російських медіа та освіти. Нас змушують припинити боротьбу з РПЦ в Україні, вказуючи на релігійну толерантність та захист мовних меншин.  - Нас змушують визнати, що псевдовимоги рф до України від 2022 року були справедливі, погодившись з пунктом про заборону нацистської ідеології та діяльності. При тому нікого не хвилює, що в Україні немає нацизму, а закон, що забороняє нацистську ідеологію, діє з 2015 року. В обмін на гідність, справедливість, правду, ми отримаємо обіцянки безпеки. Саме обіцянки мають дати нам надію на те, що безпека в нашому житті буде. Бо самі собі ми її вже не зможемо забезпечити за умовами “мирної” угоди. На жаль у нас не буде гарантій, що теперішній або наступний президент США не вийде з угоди, якщо вона здасться йому невигідною, як це відбувається зараз, коли США переглядають міжнародні договори, змінюючи умови, або навіть виходять з тих, які вважають невигідними (напр., ВООЗ, ЮНЕСКО, Кліматична угода). Нам треба враховувати, що ми маємо справу з іншими США, які не тільки не підтримують старий світовий порядок, але самі активно його перебудовують. Окрім обіцянки безпеки, в якості відступних за несправедливість, смерті тисяч українців, руйнування і втрату територій ми отримаємо “інвестиції у відбудову” зруйнованого, зокрема не менше $100 млрд із $300 млрд заморожених російських активів. В той самий час росія отримає винагороду за агресію. Зокрема: - близько трьох тисяч квадратних кілометрів територій без бою; - міжнародне визнання більшої частини окупованих територій як російських; - зняття санкцій; - довгострокову угоду про економічне співробітництво з США; - повернення до клубу G8; - зобов’язання про нерозширення НАТО; - можливість врятувати близько $100 млрд із $300 млрд своїх заморожених активів через окремий американо-російський інвестиційний фонд, який реалізовуватиме спільні проєкти. В обмін на перемогу росія: - дасть обіцянку не нападати на Україну та інші європейські країни, як і раніше давала; - пообіцяє не перешкоджати Україні використовувати р.Дніпро для комерційної діяльності, а також дозволить вільно транспортувати зерно Чорним морем; - погодиться віддати на відбудову України частину своїх заморожених активів, якими і так зараз не розпоряджається; - відмовиться від претензій на українські території за межами п'яти регіонів (Криму, Донецької, Луганської, Херсонської, Запорізької областей). За перемогу росії і капітуляцію України Європа має погодитись розморозити російські активи, скасувати санкції проти рф, надати Україні і без того існуюче право на членство в ЄС, надати Україні короткостроковий преференційний доступ до європейського ринку на період розгляду питання членства України в ЄС. Натомість Європа отримає дешевий російський газ, відкритий російський ринок, спільні проєкти з росіянами. Що стосується НАТО, то країни-члени Альянсу мають розділити з США обіцянку гарантій безпеки для України на 10 років, змодельовані за принципами статті 5 Північноатлантичного договору. Але ці обіцянки не будуть нічим підкріплені. На території України не буде ані американських, ані натовських військових баз, чи військового контингенту. А США отримають “компенсації” за обіцянку гарантій і зняття санкцій з росії. Зокрема, $100 млрд заморожених російських активів буде інвестовано в американські проєкти з відбудови України. Також США отримають 50% прибутку від зроблених в Україні “інвестицій”. Також передбачається участь спільно з Україною у газових проєктах на території України, видобутку копалин та природних ресурсів тощо. Крім того, США зароблять разом з росією. Бо ще $100 млрд заморожених російських активів будуть направлені в окремий американо-російський інвестиційний фонд. Планується підписання довгострокової угоди про економічне співробітництво з росією. Тобто США не тільки отримає доступ до українських природних ресурсів та частини заморожених російських активів, але й витратить отримане в такий спосіб, щоб мати прибутки у майбутньому. Такою США бачать свою “компенсацію” за обіцянку захисту України, що програла, від росії, що виграла. І що цікаво, для забезпечення виконання всіх безпекових положень “мирної” угоди буде створено спільну американо-російську робочу групу, але без України. «Мирна» угода США, як і капітуляція, передбачає мир на умовах ворога. Але хіба нам потрібні США для того, щоб капітулювати? Чи вони потрібні росії - гарантувати її перемогу в обмін на використання російських заморожених активів та доступ до українських ресурсів? А що отримає світ? Світ зрозуміє, що право - завжди за сильним, і що геноцид можна перетворити на бізнес. Примітка: Необхідно зазначити, що це не фінальні, а стартові "мирні" пропозиції, які зараз знаходяться на обговоренні лідерів України, Європи, США, росії, і будуть змінюватись. Біллі-Віллі - аналітичне медіа, яке пояснює механіку рішень, мотивації політиків, приховані інтереси та наслідки, які впливають на Україну вже сьогодні.

21 листопада Україна шанує День Гідності та Свободи. Чи зрозуміли ми за ці роки, навіщо нам потрібна своя держава? Художниця: Olimana Gurimana Автори ідеї: команда Біллі-Віллі

На початку листопада Орбан відвідав Вашингтон і тріумфально повернувся зі звільненням від американських санкцій щодо російських нафти, газу та ядерних поставок. У п'ятницю, 14 листопада, він оголосив, що Угорщина оскаржуватиме в суді план Європейського Союзу припинити імпорт російських енергоносіїв до кінця 2027 року. Саме його близькі стосунки з Дональдом Трампом та зобов'язання витратити великі суми на американські технології ядерної енергетики допомогли йому отримати в Вашингтоні звільнення. Погрози судовими позовами та вето на поновлення санкцій підривають політику ЄС. Отже, наскільки значним є підрив санкцій Угорщиною та що можна зробити, щоб обмежити його? Треба зазначити, публічно Дональд Трамп заявляв лише, що розглядає можливість надання країні винятку із санкцій. Вашингтон ще не підтвердив цей виняток для Угорщини офіційно. Важливо розуміти, що залежність Угорщини від російських енергоносіїв є політичним вибором, а не географічною необхідністю. Щоб виправдати своє рішення, Трамп повторив аргумент Орбана про те, що оскільки Угорщина не має виходу до моря, у неї немає іншого вибору, окрім російської нафти та газу. Однак Чехія також не має виходу до моря і їй вдалося повністю припинити імпорт з Росії до квітня 2025 року. Угорська енергетична компанія MOL заявила перед зустріччю в Білому домі, що 80% її потреб у нафті може бути імпортовано через трубопровід Adria з Хорватії. Натомість Угорщина вирішила збільшити свою залежність від російської енергії з 2022 року, щоб скористатися знижками. Зараз на Росію припадає близько 90% імпорту нафти до Угорщини порівняно з 46% у 2021 році. Це важливо, оскільки означає, що якщо лідер опозиції Петер Мадяр виграє парламентські вибори у квітні 2026 року, він може наслідувати приклад Чехії. Білий дім заявив, що звільнення від санкцій діє лише один рік, що сприятиме зміні політики, якщо буде новий уряд. Аналогічно, будь-який потенційний юридичний позов проти ЄС навряд чи буде вирішено до виборів. Партія Мадяр «Тіса» наразі має 7% переваги за даними «опитування», опублікованого POLITICO. Однак, якщо Орбан залишиться при владі після квітня 2026 року, це питання може стати серйознішим. Будапешт стверджує, що виняток Трампа є безстроковим, але навіть якщо це не так, Орбан, безсумнівно, спробує його продовжити. Угорщина сама по собі не може фінансувати війну росії, але надання їй винятку заохочує інші країни спробувати досягти того ж. Сербія відчайдушно намагається отримати виняток із санкцій США щодо своєї енергетичної компанії NIS, контрольний пакет акцій якої належить росії, і надання зятю Трампа Джареду Кушнеру дозволу на будівництво готелю вартістю 500 мільйонів доларів у Белграді може бути частиною цього плану. Інші країни, на які Трамп намагається тиснути, щоб вони припинили купувати російську енергію, також можуть спробувати підкупити його, тепер, коли стало зрозуміло, що зобов'язання Угорщини витратити до $20 мільярдів доларів на американські модульні ядерні реактори, а також $600 мільйонів на американський газ було прийнятною ціною. Ще більше ризиків створює опір Орбана всередині ЄС. Окрім юридичного оскарження, яке має нечітке підґрунтя, враховуючи, що рішення було прийнято відповідно до процедури ЄС, прем'єр-міністр Угорщини також пригрозив неправовими заходами. Це може включати погрози накласти вето на необхідне поновлення санкцій проти росії, що, на відміну від плану припинення імпорту російської енергії, вимагає одностайного голосування. Раніше Будапешт не накладав вето на санкції через застосування Євросоюзом політики тиску та заохочень. Однак, враховуючи, наскільки важливою Орбан вважає цю позицію для свого політичного майбутнього, він може стати більш рішучим у найближчі місяці. Один із варіантів, який має Україна в цьому сценарії, — це повторна атака на нафтопроводі «Дружба». Якщо пошкодження станеться в росії, то Угорщина технічно не зможе купувати нафту, і буде зрозуміло, що росія не може бути надійним експортером енергії. Коли це сталося в серпні цього року, це викликало панічну реакцію з боку Угорщини. На відміну від багатьох інших варіантів в арсеналі санкцій України, атака на нафтопроводі «Дружба» може бути цілком автономним рішенням. Але це також означає, що Україна зіткнеться з прямими наслідками, включаючи жорсткішу позицію Орбана. ЄС також повинен збалансувати дипломатичну необхідність підтримувати співпрацю з Угорщиною з військовою необхідністю позбавити Росію фінансів. Орбан явно робить ставку на те, що і Україна, і ЄС віддадуть перевагу базовому рівню співпраці, зокрема щодо санкцій, над більш агресивною спробою завдати шкоди бюджету Росії. Біллі-Віллі - аналітичне медіа, яке пояснює механіку рішень, мотивації політиків, приховані інтереси та наслідки, які впливають на Україну.

Угорщина постійно перешкоджає підтримці України Європейським Союзом, і тепер Будапешт сподівається, що нещодавня перемога партії Андрея Бабіша на виборах у Чехії призведе до більш скоординованого антиукраїнського альянсу. Політичний радник Віктора Орбана, Балаж Орбан, нещодавно заявив POLITICO, що Угорщина перед самітом лідерів ЄС прагне узгодити позиції з майбутнім чеським урядом, а також прем'єром Словаччини Робертом Фіцо. Балаж Орбан вважає, що буде створено скептично налаштований до України альянс, який почне діяти як блок у Європейській Раді. Досі Угорщина та Словаччина зривали спроби ЄС фінансувати та озброювати Україну, але Фіцо офіційно не об'єднувався з Орбаном, і його опозиція була значною мірою окремою. На відміну від Угорщини, Словаччина не виступає проти вступу України до ЄС і не погрожує накласти вето на пакети фінансування ЄС. Бабіш, який ще не сформував уряд, також висловлював скептицизм щодо подальшої допомоги Україні та віддає перевагу мирним переговорам, а не економічному тиску на росію. Однак політична програма Бабіша, включаючи майбутнє чеської ініціативи щодо боєприпасів для України, має бути схвалена проукраїнським президентом Петром Павелом, щоб його було призначено прем'єр-міністром. Цей процес означає, що плани Угорщини не матеріалізуються негайно, а можуть взагалі не відбутися. Балаш Орбан порівняв альянс із так званою Вишеградською четвіркою, до якої входять Угорщина, Словаччина, Чехія, а також Польща. Чотири центральноєвропейські країни спочатку об'єднали зусилля у 1991 році, щоб досягти вступу до Європейського Союзу, але альянс був відроджений у 2015 році, щоб заблокувати спроби на рівні ЄС примусово переселити нелегальних мігрантів між державами-членами. «Це дуже добре спрацювало під час міграційної кризи. Саме так ми могли чинити опір», – сказав він POLITICO. Однак альянс розколовся у 2022 році через реакцію на повномасштабне вторгнення росії в Україну. Польща та Чехія були серед найсильніших прихильників України, на відміну від Угорщини та Словаччини, і Варшава почала більше зосереджуватися на співпраці з Веймарським трикутником, до якого входять Польща, Франція та Німеччина. Результати виборів у Чехії дають шанс відродити цю структуру, хоча й без найбільшого та найвпливовішого члена. Ініціатива Орбана пов'язана із підготовкою до парламентскьих виборів, які мають відбутися у квітні 2026 року. Опитування показують, що на сьогодні опозиційна партія «Тиса» Петера Мадяра має приблизно 4% переваги над партією Орбана «Фідес». Орбан вирішив зробити «антивоєнну» риторику центральною у своїй передвиборчій кампанії. Вона зосереджена на припиненні підтримки Києва Євросоюзом та покращенні відносин з москвою, тому дипломатичний союз з Чехією та Словаччиною може стати частиною його передвиборчих зусиль. Водночас Орбан нещодавно не зміг отримати політичні дивіденди через скасування Будапештського саміту між Трампом і путіним, який, як він сподівався, продемонструє глобальну важливість Угорщини і його «мирних» зусиль. План створення антиукраїнського блоку може бути спробою замінити цю невдачу у внутрішньому та міжнародному дискурсі та продемонструвати, що він дійсно може впливати на світові події. Якщо Орбан програє майбутні вибори, він може сподіватися, що блок стане своєрідною спадщиною, яка дозволить його політиці відродитися в інших частинах ЄС і пережити його політично. Якщо такий альянс буде сформовано, це, безсумнівно, зашкодить Україні, послаблюючи санкції ЄС проти росії та різні форми підтримки Києва. У відповідь ЄС шукатиме альтернативні методи, включаючи прийняття якомога більшої кількості ініціатив кваліфікованою більшістю. Це доступно для ініціатив з певною правовою основою, такою як бюджетна чи торговельна, і було використано, наприклад, в межах програми the Ukraine Facility. Іншою можливістю є розвиток структур поза ЄС для координації підтримки, таких як "коаліція рішучих" та G7, хоча вони не мають таких самих повноважень, як Євросоюз. Деякі ініціативи, такі як санкції та зовнішня політика, вимагають одностайного голосування, тому саме тут постає питання, чи зможе запропонований Орбаном блок бути ефективним. Неодноразові погрози Угорщини накласти вето на пакети санкцій були подолані за допомогою дипломатичного тиску та стимулів, але це стане складніше, якщо буде три держави, які координують свою опозицію. Пропозиція Будапешта є серйозною загрозою для підтримки України в ЄС, але вона також стикається з власними викликами. Між призначенням Бабіша та виборами в Угорщині пройде лише кілька місяців, протягом яких треба узгодити створення цього альянсу та розпочати його роботу. І хоча Фіцо та Бабіш можуть не підтримати створення такого блоку, зусилля Орбана реалізувати цю ініціативу створюють тиск на ЄС, щоб він швидко ухвалив важливі рішення, включаючи репараційний займ. Це також створює тиск на результати виборів в Угорщині, які загрожують підтримці України Євросоюзом та українській євроінтеграції.